Однією з проблем, яку необхідно сьогодні вирішувати світовій фінансовій еліті, є проблема руху капіталу.
Тобто, теоретично, до недавнього часу ця проблема вирішувалася однозначно: будь-які перешкоди для руху капіталу вважалися «особливо небезпечним» злочином перед світовою фінансовою системою. Але ситуація почала змінюватися, оскільки негативні наслідки для національних економік, пов’язані з швидким припливом і відтоком спекулятивного капіталу, в загальному, сьогодні у всіх на слуху.
На засіданні МВФ, тому самому, на відкритті якого його глава Доменік Стросс-Кан заявив про вичерпання «Вавшінгтонского консенсусу», він дозволив використання контролю над рівнем капіталу.
Саме по собі це вже видатне досягнення, хоча, скажемо прямо, цей результат МВФ визнав постфактум, будучи просто поставленим перед фактом. При цьому його керівники хотіли, щоб країни використовували цей механізм в якості самого останнього інструменту, вже після того, як вони використовували всі інші, «легальні» заходи, типу підвищення ставок, регулювання валютних курсів тощо.
Відповідно, світ з цікавістю дивиться, які ще зміни будуть внесені до позиції МВФ (тобто, всієї світової фінансової еліти), в рамках розвитку кризових процесів в економіці.
Приводом для цього став виступ заступника віце-голови Федеральної резервної системи США Джанет Йеллен, яка виступала на конференції в Гельсінкі, присвяченій 200-річчя Банку Фінляндії. Потрібно розуміти, що ФРС – це найголовніша організація світової фінансової системи, кредитор останньої інстанції, і така мова, вимовлена ??перед керівниками світових центральних банків, є якщо не обов’язковою до виконання, то, принаймні, керівництвом до дії.
І ось, Йеллен, з одного боку, говорить про те, що необхідно підтримувати відкритість ринків капіталу як довгострокової мети політики, так як це допомагає поліпшити рівень життя. А з іншого – що країнам іноді повинно бути дозволено обкладати податком і обмежувати іноземні інвестиції, щоб керувати своїми економіками, однак подібні заходи контролю над капіталом повинні використовуватися тільки в крайніх випадках. При цьому останнє, за словами Йеллен, вимагає від країн відповідності певним умовам, які, у свою чергу, потребують часу для їх впровадження, включаючи надійну правову систему і сильний контроль.
Таким чином, виступ Йеллен відображає ті зміни в позиції, які США і Міжнародний валютний фонд останнім часом були змушені визнавати в таких країн, як Бразилія, Туреччина і Південна Корея. Ці країни останнім часом приступили до контролю над рівнем іноземного капіталу в своїй економіці, з метою обмежити його приток, загрозливий стабільності національних економік. А вже коли виняток зроблено для цих країн – доводиться вирішувати і всім іншим.
Тим більше, що країни, що розвиваються, загалом, ігнорують думку МВФ про те, що вони повинні підкорятися якимось обмеженням. Величезні потоки капіталу, що направляються в їхні економіки, несуть колосальні загрози (що вже ніхто не ставить під сумнів), а отже, національні регулятори повинні мати право і можливості використовувати такі заходи контролю, які вони вважатимуть за потрібне.
Якщо раніше національні уряди не вирішувалися на прямі суперечки з МВФ та іншими міжнародними фінансовими інститутами (а також з США), і, фактично, йшли на добровільне обмеження власного суверенітету, то сьогодні ситуація принципово змінилася.
Зокрема, різко посилилася критика грошової влади США, а також МВФ та інших міжнародних фінансових організацій, які відмовляються обговорювати це, в частині збереження процентної ставки на рівні, близькому до нуля, і вливання доларів в економіку за допомогою купівлі державних облігацій. Втім, США теж не залишаються в боргу, критикуючи, зокрема, Китай, за політику жорсткого і, на думку США, заниженого курсу національної валюти.
Ми не будемо зараз обговорювати ці суперечки, відзначимо лише, що, з точки зору розуміння реальних механізмів кризи, вони не мають особливого сенсу. Реальні причини конфлікту країн, що розвиваються і США (інші, т.зв. «розвинені» країни тут мають подвійну позицію, приєднуючись до країн, що в частині відносин з США і до США в частині відносин з розвиненими країнами) полягають у тому, що останні не в змозі забезпечити збереження рівня попиту.
Багато десятиліть світ розвивався в рамках схеми: «світ виробляє – США споживають», але сьогодні вона, багато в чому, вичерпана, оскільки останнім часом підтримувалася за рахунок кредитного накачування домогосподарств, яке припинилося після початку кризи.
Грошові влади США спробували кредитну емісію замінити на грошову, але це призвело лише до зростання фінансових “бульбашок” (на ринку нафти, зокрема), що теж багатьом у світі не подобається. А самі США, які вже явно попит підтримати не можуть, тим не менше, продовжують наполягати на збереженні своїх привілеїв, отриманих в той час, коли їх попит був головним «мотором» світової економіки та джерелом доходів країн, що розвиваються. Зараз же, основні доходи одержують тільки країни – експортери сировини, а й великої користі від них немає, що ми добре бачимо на прикладі Росії.
Зазначимо, що керівництво ФРС, МВФ і їм подібних організацій таке (розроблене російськими економістами) розуміння кризи не сприймає категорично. Просто тому, що з нашої теорії випливає, що повернення в «гладкі» роки неможливо, криза буде продовжуватися і поглиблюватися і, значить, «правила гри» на світових фінансових ринках доведеться принципово змінювати.
Зокрема, криза неминуче призведе до різкого падіння доходів і впливу світової фінансової еліти. А вона сама, навпаки, намагається звільнитися самими мінімальними поступками в частині своїх можливостей з управління ринками і рухом капіталу і робить все, щоб повернути ситуацію назад.
Мені здається, що таке «бодання» триватиме ще довго. Світова фінансова еліта буде по можливості «демпфувати» кризу, проте регулярно буде змушена йти на серйозні зміни. Решта учасників будуть «видряпувати» у США ті чи інші поступки, проте оскільки вони будуть тільки частково компенсувати загальне падіння світової економіки у зв’язку з кризою, то й особливого задоволення від процесу отримувати не будуть, продовжуючи все сильніше і сильніше критикувати США, які не зможуть забезпечити збереження status quo.
Загалом, процес йде і буде продовжуватися далі.
