Суспільство не може існувати інакше, крім як на твердому економічному базисі. Як не банально це звучить, але людям треба їсти, пити, одягатися і задовольняти свої найрізноманітніші потреби.
Необхідні людям блага доставляє виробництво, а виробництво має постійно відновлюватись. Інакше кажучи, потрібно відтворення – принаймні, просте, а краще, все-таки, розширене, тобто відтворення в розширення масштабах. Суспільство має відновлювати, оновлювати і розширювати свої виробничі можливості, щоб забезпечувати в майбутньому отримання необхідних йому життєвих благ.
Здавалося б, це – елементарні і самоочевидні ази економічної науки, зрозумілі кожному. І, тим не менш, створюється враження, що в сьогоднішній Україні більшість людей цього не розуміє або ж не хоче розуміти. Не розуміють цього ні олігархи – генерали української промисловості, ні власники середніх і невеликих підприємств, ні високопоставлені чиновники міністерств, ні, тим більше, прості люди, які не бажають взагалі ні про що думати. Тому як на Україну вже давно відсутня навіть просте відтворення.
Вже двадцять років наша країна тупо і безжально, експлуатує той економічний потенціал, який був створений «за совєтів», проїдає і розтратив його, не замислюючись і не піклуючись про оновлення виробничих потужностей. Залишається лише дивуватися тому, що ця вакханалія триває вже цілих двадцять років! Очевидно, «запас міцності» колись був закладений величезний. І все ж, вічно продовжуватися це не може; країна повільно, але вірно, рухається до тієї критичної точки, за якою почнеться деградація і розвал донезмоги зношеної техносфери, і тоді благополуччю суспільства буде завдано остаточний і смертельний удар.
Давайте ж звернемося до фактів – до тих даних, які можна знайти в Мережі та інших відкритих джерелах інформації. Почнемо з електроенергетики – бо це найважливіший фундамент економіки, її «двигун». Більшість енергоблоків, що діють на українських електростанціях, було введено в дію в 70-х – 80-х роках, і їх номінальні терміни експлуатації закінчилися. Проводяться роботи по ремонту і заміні обладнання недостатні. Потрібно кардинальна модернізація енергетики, але для цього необхідні 17-20 млрд. дол, яких у держави, що володіє більшістю генеруючих компаній, немає.
Вже до 2007 року 90% блоків українських ТЕС вичерпали свій розрахунковий ресурс. Ступінь зносу основних фондів в електроенергетичній галузі досягла 40%, а на окремих станціях цей показник оцінювався в 70-90%. До того ж старі радянські енергоблоки мають низький коефіцієнт корисної дії – приблизно 30% проти 40-45% у теплоенергетичних агрегатів нового покоління, в яких реалізовані новітні технології. У результаті буквально «вилітають у трубу» мільйони тонн вугілля.
Схожі проблеми і в українських «атомників». Знос основних фондів на АЕС перевищив 55%, а на деяких станціях – навіть 70%. Потрібна дорога реконструкція, проте до цих пір більшість планів розвитку вітчизняної атомної енергетики не виходить зі стадії паперових прожектів. Ще б пак: для будівництва нових і реконструкції старих енергоблоків буде потрібно 30 млрд. дол! Але щось же треба робити, бо продовження експлуатації вичерпали свій ресурс атомних енергоустановок вкрай небезпечно – з атомом жарти погані, ми це знаємо краще кого-небудь!
Згідно з песимістичними прогнозами, до 2016 року Україна зіткнеться з гострим дефіцитом електроенергії і буде змушена імпортувати її. «Невиправні» песимісти пророкують смерть української електроенергетики ще раніше – відразу після «Євро-2012».
Однак крім зношеність генеруючих потужностей ще має місце бути знос електророзподільних мереж, трансформаторів та іншого. Через нього втрати електроенергії в розподільних мережах вже досягли 14%, тоді як у розвинених країнах вони не перевищують 6-8%. У грошовому еквіваленті ці втрати складають 800 млн. дол щорічно.
У вугільній промисловості України шахтний фонд чи не найстаріший в СНД; ступінь його зносу – 80-90%. За даними за 2007 рік, 96% шахт працювали більше 20-ти років без реконструкції. Обладнання катастрофічно зношене, і це не тільки веде до падіння економічної ефективності видобутку «чорного золота», а й обумовлює високий виробничий травматизм, часті трагедії на наших шахтах. А продуктивність праці у вугільній промисловості України у декілька разів нижче, ніж у Росії та Польщі, і в десятки разів нижче, ніж у США, Канаді, Австралії і ПАР. Всі розуміють, що потрібна докорінна технічна реконструкція, потрібно впровадження інновацій, які підвищили б продуктивність і безпеку праці, але … віз і нині там!
Нашій країні життєво важливо зберегти за собою позиції головного транзитера природного газу до Європи, однак виконання цього стратегічного завдання перешкоджає загрозливий знос газотранспортної системи (ГТС). Ще в 2008 році Кабінет міністрів офіційно визнав цей неприємний факт. На той момент часу більше 20-ти років відпрацювали близько 70% загальної довжини газопроводів і 80% компресорних станцій. Витрати на оновлення ГТС були оцінені Кабміном майже в 2,5 млрд. дол
Стрижнем, «становим хребтом» української економіки є чорна металургія – головна експортна галузь нашого господарства. Від її стану безпосередньо залежить добробут мільйонів громадян України, а в кінцевому результаті – благополуччя всіх нас. Але на цьому благополуччі в перспективі може бути поставлений хрест – внаслідок, знову-таки, фізичного зносу і морального старіння основних фондів металургійних комбінатів.
Першим «дзвінком у двері» стала криза 2008-2009 років, який завдав нашим сталеварам дуже важкий удар. Тоді, після ейфорії попередніх років «бурхливого економічного зростання», розкрилася технічна неспроможність нашої металургії, яка в майбутньому, якщо нічого не змінювати, може зробити даний сектор вітчизняної економіки неконкурентоспроможним і, взагалі, абсолютно нежиттєздатним. Напередодні кризи знос основних фондів гірничо-металургійного комплексу (ГМК) України сягнув 70%. Довше покладеного терміну експлуатувалися 54% коксових батарей, 89% доменних печей, 87% мартенівських печей, 26% конвертерів, майже 90% прокатних станів. Застосування застарілої техніки і технологій позавчорашнього дня є причиною високої енергоємності виробництва, великої витрати коксу і природного газу на одиницю продукції. На наших комбінатах на виплавку однієї тонни сталі витрачається 840 кг умовного палива – проти 450 кг в країнах Євросоюзу.
Взагалі ж, за рівнем «технічної озброєності» металургійного виробництва України відстала вже не тільки від Європи, але й від Росії та Китаю – чому наш прокат став дорожче російського і китайського. Досить сказати, що на виготовлення однієї тонни сталі в нас витрачається 52,8 людино-години, тоді як у Росії – 38,1, а в Німеччині – 16,8 людино-години.
У всьому розвиненому світі давно вже повністю відмовилися від мартенівського способу виплавки сталі на користь конверторного і електрометалургійного способів. У нас же з 1989 по 2007 роки питома вага мартенівського способу з 55,7% був зменшений тільки до 45,2%. А витрати енергоносіїв (перш за все настільки дорогого зараз природного газу) у мартенівському виробництві Україні мало не на порядок вище, ніж у конверторному виробництві країн ЄС! Викиди пилу і шкідливих газів теж у кілька разів више.Далее: на Україну питома вага безперервного лиття сталевих злитків складає всього лише 33%, тоді як навіть у Росії – майже 2 / 3, а в Німеччині – 98%.
У середині 2000-х років (у фазі «буму»!) Господарі металургійних заводів України вкладали в переоснащення виробництва всього лише 18 дол з кожної тонни виплавленої сталі, тоді як європейці вкладали 40 дол. з тонни. По-моєму, ці порівняльні дані найкраще ілюструють небажання наших горе-капіталістів здійснювати нормальний процес відтворення. Тут ще можна і потрібно згадати, що в 1986-1989 роках у чорну металургію УРСР було інвестовано – у перерахунку на сьогоднішні ціни – 10 млрд дол, ніж, мабуть, і був створений той колосальний «запас міцності», який дозволив нашим сталеварам 20 років сяк-так триматися на плаву.
Начебто б, криза чогось навчив, і почали, нарешті, прийматися рішення про технічне переозброєння підприємств, про заміну мартенів конвертерами й т.д. Однак, судячи з усього, темпи модернізації металургійного комплексу країни залишають бажати кращого. Бо за даними на весну 2010 року знос фондів ГМК Україні усе ще становив загрозливі 65%. А поспішати-то з модернізацією треба – тому що наступна криза завдасть технологічно відсталій і донезмоги зношеному виробництва куди страшніший, воістину нокаутуючий удар!
Тепер кілька слів про «кровоносних артеріях» суспільства – залізницях. Їм явно загрожує «закупорка» – утворення «тромбів», що теж загрожує великою бідою. У середині 2000-х років ступінь зносу рухомого складу досяг 57%. Зараз (жовтень 2010-го) в Інтернеті з’явилися ще більш шокуючі дані: загальний знос виробничих фондів – 80%, а знос тягового складу – взагалі 92%! Стан справ на наших залізниці – одне з самих жахливих в СНД, хоча серйозні проблеми накопичились у залізничників всіх пострадянських країн. Показово, між іншим, що більш-менш нормально йдуть справи в Білорусії, де знос локомотивного парку становить «всього-на-всього» 50% – теж, звичайно, не дуже, але там цей показник все ж таки краще, ніж у нас і в Росії …
У той час як Європа, Японія, Китай реалізують захоплюючі дух проекти будівництва надшвидкісних залізничних магістралей, нам треба думати хоча б про те, як вберегти в працездатному стані те допотопне господарство, що залишається ще у нас! Погано справу і з міським електротранспортом – знос тролейбусно-трамвайного парку оцінюється в 67%, в багатьох містах цей парк різко скоротився. Навіть Київ за останні 20 років придбав всього 2 нових трамваї.
І, нарешті, наостанок про те, що близько і дорого (дорого!) кожному – про ЖКГ (житлово-комунальному господарстві). Водопроводи, каналізація, газові та тепломережі, ліфти – все це теж, на жаль, не вічне, все це руйнується, приходить в непридатність, втрачає працездатність, і в один зовсім не прекрасний день все це складне і норовлива господарство може «полетіти під три чорти» . І тоді про комфортну, цивілізованого життя нам доведеться забути. Настане той самий «кінець світу», яким нас останнім часом все більше лякають. Чи відбудеться кінець світу, як кажуть календарі майя, в 2012 році чи трохи пізніше – неважливо. Рано чи пізно це все одно станеться. Комунальники здирають з нас величезні гроші, але кошти ці йдуть незрозуміло куди, а труби в землі іржавіють, гниють, покриваються втомних тріщин і прохудаются, погрожуючи нам нескінченними «українськими проривами», «новими Алчевська», «холодомору» і тому подібними кошмарами.
Як це не сумно, але в аварійному стані знаходиться вже більше третини водопровідно-каналізаційних та теплових мереж. 60% котелень відпрацювали свій нормативний термін. Втрати теплової енергії в тепломережах внаслідок застарілої теплоізоляції становлять 11% від загальної її вироблення.
Фахівці стверджують, що стан водопроводів і каналізації продовжує погіршуватися. З 2006 по 2008 рік питома вага аварійних мереж виріс з 29,2 до 32,5%, а втрати в них дорогоцінної води – з 29,8 до 34,5%. 40% водоочисних потужностей потребують капремонту, і тому в 260-ти населених пунктах 17% споживаної води не відповідає прийнятим нормам.
Зовсім погано справу з місцевою газорозподільною мережею, зношеної на 60%, причому десяту її частина зношена повністю. Вже зараз існує загроза того, що 20-25% споживачів відключать від газу. Щоб не допустити повного розвалу газового господарства, в найближчі 10 років потрібно вкласти 3 млрд. дол в оновлення його інфраструктури.
Кожен третій житловий будинок в країні потребує капітального або поточного ремонту. Тільки в старих і аварійних будинках (таких, що «на ладан дихають», «ткнути, і розвалиться!”) Проживає майже 200 тис. осіб. Кожен десятий ліфт відпрацював понад 25-ти років і потребує заміни або грунтовної модернізації.
«Апокаліптичні» прогнози, засновані на всіх цих сумних фактах, полягають у тому, що приблизно через 5-6 років почнеться неконтрольоване руйнування систем життєзабезпечення суспільства з небезпечними для людей наслідками. Не факт, звичайно, що все це почнеться в точно передбачаються терміни. Повторюся: «запас міцності» за Радянської влади було створено солідний, і він може в черговий раз засоромити всі «пророцтва». І все ж катастрофа невідворотна – якщо не вживати необхідні заходи протидії їй, якщо не діяти. Причому найстрашніше те, що, як говорять деякі експерти, Україні не вистачає не тільки фінансових коштів, але й фахівців-комунальників. Простіше кажучи, нікому міняти «гарячі» труби і дроти! Не вистачає в країні кваліфікованих сантехніків, електриків, газозварників. От уже точно: Доборолась Україна до самого краю …
На мій погляд, проблема зношеності і відсталості техносфери є головною проблемою України, і на її рішення повинні бути спрямовані основні зусилля та ресурси суспільства. Тому що рішення всіх інших проблем буде неможливо, якщо зупиняться, замруть мляво комбінати, заводи, шахти, електростанції, якщо обірвуться магістралі і розвалиться міське господарство. Життя тоді припиниться! І від того потрібно бити в усі дзвони і домагатися прийняття дієвих заходів, які б запобігли майбутню катастрофу.
Як це зробити – питання складне, вимагає окремого розгляду. Тут можна сперечатися – тільки не затягуючи дискусію, бо час не чекає. Але одне зрозуміло кожному нормально мислячій людині: діюча ліберальна економічна модель, заснована на вилученні швидкого прибутку і нестримному індивідуальному «споживанні», веде країну до загибелі. Вона, так чи інакше, обумовлює «роботу на знос», і модель цю треба докорінно змінювати.
У всякій нормальній економіці певна частина валового продукту товариства направляється на потреби відтворення. У нас же цього не відбувається, і в нас настільки життєво важливі для суспільства кошти проїдаються, розтратив і розбазарюються. Олігархи замість того, щоб інвестувати в нові домни і верстати, обставляють себе немислимою розкішшю, купують футболістів, спускають гроші на передвиборчі кампанії і інші неподобства. Держава недоотримує потрібні йому кошти (які до того ж розкрадаються на всіх рівнях!) І тому не в змозі підтримувати ті системи життєзабезпечення, які залишаються в його віданні. «Середньому класу» – щоб він не виявляв невдоволення – дозволяють більш-менш заможно жити, купувати автомобілі та ін., Відпочивати за кордоном. Кожен «гребе під себе», живе для себе і свого задоволення, не замислюючись про те, що ж буде завтра. А завтра може виявитися страшним, якщо сьогодні не змусити наявні в країні гроші працювати заради кращого завтра – навіть на шкоду егоїстичним інтересам і «добробуту» окремих громадян.
