Ще один «довгожитель» з числа правителів арабських країн близький до втрати влади. Полковник Муаммар Каддафі, за деякими даними, втік з країни.
Його син кинув проти повсталих війська і лякає населення загрозою громадянської війни. У відповідь повсталі «клани» обіцяють перекрити поставки нафти з Лівії, а «чорне золото» на ринку впевнено дорожчає.
Хоча Лівія є сімнадцятою за площею країною світу (і четвертою в Африці), її населення, за офіційними даними, лише трохи більше 6 млн чоловік. Щоправда, реальних цифр не знає ніхто, оскільки свого часу Муаммар Каддафі ввів безвізовий режим в’їзду в країну для громадян інших африканських країн, і Лівія перетворилася у величезну перевалочну базу для нелегальних мігрантів, що прагнуть пробратися морем до Європи.
У той же час до революції 1969 року, в результаті якої до влади в країні прийшов Муаммар Каддафі, який формально не займає ніякого офіційного посади у владній ієрархії, Лівія була одним з найбільших експортерів нафти і газу. Підтверджені запаси газу в Лівії становлять близько 1,1-1,3 трлн куб. м. На думку експертів, застосування нових методів геологорозвідки дозволить збільшити підтверджені запаси газу до більш як 2 трлн куб. м. Запаси нафти, за наявними даними, тут складають понад 36 млрд барелів. Однак з 1970-х років внаслідок радикальної конфронтації Лівії з Заходом проти цієї країни послідовно вводилися все більш жорсткі санкції, в результаті чого експорт енергоносіїв різко знизився. У цей період Каддафі активно допомагав всіляким повстанським рухам в Африці і навіть за її межами, а також лякав країни Заходу своєю ядерною програмою.
Проте в 2003 році після американської окупації Іраку лідер Лівійської Джамахірії народної радикально переглянув свою зовнішню політику. Він оголосив про відмову від розробок зброї масового знищення, допустивши в країну міжнародних експертів, виплатив компенсації жертвам декількох великих терактів, організатором яких у Європі вважалася Лівія, а головне – почав підписувати нові енергетичні та військові контракти. Зокрема, вже в жовтні 2004 року почалася експлуатація підводної 520-кілометрового газопроводу Greenstream між Лівією й Італією (Сицилія), за яким щорічно експортується по 8 млрд куб. м зрідженого газу.
Що стосується зброї, то країни Заходу зняли тоді ж ембарго на його постачання до Лівії, хоча й не всі. Наприклад, США зберегли цілий ряд обмежень. Росія ж, навпаки, активно кинулася до Лівії і тепер ризикує втратити там всі інвестиції. Зокрема, в Лівії працює безліч російських громадян, які вже звертаються з проханнями терміново їх евакуювати. Після їх від’їзду під загрозою опиняться ряд уже підписаних контрактів на постачання техніки і зброї. Останній такий контракт був підписаний лише рік тому, 30 січня 2010 р, -. Мова йшла про постачання озброєнь, в тому числі стрілецьких, на суму близько 1,3 млрд євро.
Так що всі масштабні плани і проекти в регіоні тепер під загрозою. «Оновлена» у 2003 році лівійська Джамахірія цілком влаштовувала Захід, хоча всі розуміли, що ні «демократичним», ні навіть хоч скільки-небудь народним, враховуючи вельми низький рівень життя населення, цей режим назвати не можна. Тим не менш, Каддафі швидше підтримували, відносячи його до категорії «наших сучих синів». Вже хоча б тому, що, не уникаючи ісламістської риторики, як інші підкреслено «світські» арабські лідери, він успішно використав її, не дозволяючи в той же час ісламським радикалам організувати свої бази в його країні.
Тепер же режим Каддафі на межі падіння. Після того як стихійні безлади в одному з найбільших міст країни Бенгазі переросли в організовані дії проти поліції і військ, революція покрокувала по Лівії семимильними кроками. Каддафі, за даними зарубіжних ЗМІ (лівійських-то фактично і немає), втік з країни, імовірно до «друга Уго», тобто до президента Чавесу до Венесуели. Організувати опір повсталих намагався, втім, безуспішно, його син і спадкоємець, який обіцяв країні конституцію і реформи. Проте до його заяв вже мало хто прислухається, а спадкоємця лівійці не хочуть. У підсумку, до понеділка вже й столиця Тріполі була практично у владі повсталих, які захопили військові бази.
Визнання повалення Джамагирії доконаним фактом, швидше за все, справа одного-двох днів. А потім Заходу доведеться знайомитися з лідерами лівійських повсталих, яких можуть більш-менш добре знати хіба що в Італії, що зберігала тісні відносини з Лівією навіть у період дії міжнародних санкцій у зв’язку з тим, що недовгий час напередодні і під час Другої світової війни ця країна була окупована італійцями.
Тобто саме від такого нелюбимого багатьма, зате прагматичного і гранично цинічного прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі буде залежати, чи продовжить європейська економіка отримувати лівійські нафту і газ в колишніх обсягах і зростуть чи їх поставки. А це може бути дуже актуально, адже в черзі на революцію варто Алжир – головний постачальник «блакитного палива» до Південної Європи. В Алжирі і так вже відбуваються безлади, мало того, він і завжди-то був аж ніяк не самою спокійною і стабільною країною регіону. І падіння режиму президента Бутефліка, ймовірно, не за горами після того як були повалені режими в Єгипті і межуючих з сходу з Алжиром Тунісі та Лівії, а в лежачої на захід від нього Марокко почалися заворушення.
В Алжирі, правда, як, наприклад, і в ще одній арабській країні Йорданії, влада вже пішли на поступки опозиції. Вони все ще сподіваються, що зможуть не дати безладів і протестів перерости в революцію. Абдель-Азіз Бутефліка, зокрема, погодився скасувати надзвичайний стан, що діє вже 19 років, а також пообіцяв надати теле-і радіоефір всім політичним партіям і знизити ціни на продовольство. Однак «Національне об’єднання за зміни і демократію» (об’єднаний рух всіх опозиційних сил, створене місяць тому), а також ряд профспілок та правозахисних організацій продовжують виступати за відставку алжирського президента.
І це при тому, що з усіх вже «постраждалих» арабських лідерів Бутефліка – самий «демократичний» – він прийшов до влади всього-на-всього в 1999 році та ПП ввів не просто так, а для боротьби з ісламістами, які до того часу відкрито нападали на поліцейських і захоплювали в заручники або просто вбивали іноземців. Але зараз, на хвилі «панарабской революції», як уже називають те, що відбувається на Близькому Сході і в країнах Магріба, той факт, що алжирський лідер залишається при владі всього лише 12 років, мало кого хвилює. Якщо сил вистачить, його напевно змістять, і армія, як у Єгипті або Лівії, навряд чи буде активно втручатися.
І що тоді буде робити Європа, втратила разом все свої основні «енергетичні комори» на півдні? Чи зможуть Норвегія, Росія і країни Перської затоки (якщо чутки про проблеми з проходом танкерів через Суецький канал не підтвердяться) замінити Алжир, Лівію і Туніс? Або Євросоюзу доведеться «енергетичне голодування»? На це питання відповіді поки немає.
