Едуард Афонін: «Ми можемо отримати громадянську війну в Україні»
Соціолог Едуард Афонін – про «золотий переріз», роль українського націоналізму, тандем Путіна-Медведєва на виборах 2012 року і вплив на політиків сонячної активності.
Якби на «Главреді» з’явилася рубрика «Відгуки на коментарі читачів», інтерв’ю з професором, доктором соціологічних наук Едуардом Афоніним неодмінно опинилося б у ній. Нагадаємо, 19 травня на сайті з’явилася стаття «На що хвора Україна», в якій академічні соціологи – професор Національної академії держуправління при Президенті Едуард Афонін, провідний науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології Національної України АПН Олена Донченко, науковий співробітник відділу моніторингових досліджень Інституту економіки і економічного прогнозування НАН Дмитро Дмитрук – під час «круглого столу» в РИА Новости міркували про «культурні коди» українців, росіян і білорусів.
Розроблений ними метод на стику соціології і психології дозволяє навіть у найскладніших, здавалося б, ситуаціях побачити віддзеркалення масштабних тенденцій — початок соціальних протестів в Україні, скочування Європи до авторитаризму, а також небезпеку культурного злиття українців і росіян в Україні.
Оскільки значна частина обговорення — про «золотий переріз», роль українського націоналізму, можливий тандем Путіна-Медведєва на виборах 2012 року — до матеріалу не увійшла, ми вирішили записати окреме інтерв’ю з Едуардом Афоніним на ці теми. Ризикуючи отримати масу докорів у зайвому захопленні конспірологією, ми, проте, обговорили вірогідність встановлення світового уряду і вплив сонячної активності на поведінку людей в найближчі три роки.
Безумовно, можна спростовувати радикальні погляди автора про загрозу громадянської війни і розкол України, разом з тим, наш співрозмовник докладно висловлює аргументи на користь такої версії. При цьому він вважає, що світ стоїть на порозі Третьої світової війни, а Європа завмерла в очікуванні мережевих революцій.
На ваш погляд, чи є в зростанні популярності партії «Свобода», яке ми зараз бачимо на Західній Україні, загроза скочування найближчим часом до націоналізму в його крайніх формах?
Багато хто, заглядаючи в основи інформаційного майбутнього, задається питанням «де ж наша специфіка?». Радянська школа навчала всього потроху, щоб людину, як гвинтик, можна було переставляти з однієї сфери в іншу, як у відомій формулі «незамінних людей не буває».
Зараз нам здається, що в результаті насадження просунутої американської культури ми знову втрачаємо своє лице. У цьому сенсі мені вкарбувався в пам’ять виступ прем’єр-міністра Таїланду в 1999 році перед майже двома тисячами учасників конференції IFLA (Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та інформаційних працівників). Він говорив про необхідність розвитку національної самобутності цього Південно-Східного регіону. Аналогічно на євразійському просторі національний чинник набуває колосально перспективного значення, звичайно, якщо не враховувати крайні прояви націоналізму.
До речі, як ви ставитеся до українського націоналізму?
Я сформулював для себе цілком осмислене, позитивне ставлення до ролі й місця націоналізму в системі державного будівництва. Кажучи про це, ми не оминемо історію українського націоналізму. Офіційно Організація Українських Націоналістів (ОУН) виникла в 1919 році у Відні і, набувши поширення на Західній Україні, була для радянської частини України такою самою неприйнятною, як Церква.
Річ у тому, що радянська система базувалася на ціннісних основах християнства, і в цьому сенсі інститути радянської держави конкурували з церквою. Схожі причини були для несприйняття проекту державності у ідеологів націоналізму. Не слід забувати, що таке саме негативне ставлення до церкви було і у політичних діячів Великої французької революції 1789-94 років, що символізувала нову епоху постмодерних суспільств. Все це обумовлено тим, що модерна суспільно-політична система не може будуватися в поліфонічному звучанні, вона будується на ідеї монізму – один король, одна влада, одна партія. Існування ж конкуруючих проектів – церкви, націоналізму – можливо тільки в системі, що передбачає плюралізм.
Побоїще, що сталося 9 травня у Львові, – це провокація? Чи це крайні форми націоналізму, яких варто уникати?
Розглянемо позиції двох сторін безвідносно до того, хто це організував. Одна сторона сидить у себе вдома, у Львові, маючи на руках судове рішення, яке забороняє мітинг з ідеологічно чужорідним радянським прапором. Інша сторона приїжджає до Львова, щоб відродити там радянську традицію. В принципі, на перший погляд здається, що господар будинку міг би толерантно поставитися до гостей з Криму. Проте дані моніторингу змін в українському суспільстві, які ми проводимо з 1992 року, говорять про те, що з 2006 року (як реакція на нереалізовані «помаранчевою» командою очікування), ми скотилися від толерантної поведінки до нетолерантної. Або, простіше кажучи, в голові у гіперособи України з’явився «дурдом», наслідком якого і стали ненормальні реакції суспільства. Одна з таких реакцій – вирішувати питання не толерантно, а кулаками. Цим можна пояснити і те, що молодь, замість протестувати проти погіршення свого соціально-економічного становища, скочується до конформізму і маргінальності.
Ці характеристики загальні, вони властиві як суспільству, так і еліті. Яскравим свідченням тому є грудневі бійки в українському парламенті. По суті – це те ж саме, що ми бачили 9 травня у Львові, тільки конфлікт «вгорі» виявляється яскравіше. У природі ж цього конфлікту сьогодні лежить повернення до генетично більш ранніх форм дії, тобто прості люди і політики переходять від інтелектуальних до матеріальних форм дії, як трирічні діти, які, вивчаючи вміст іграшки, ламають її.
Сьогодні суб’єктам влади потрібно чітко розуміти, що гратися в протистояння – небезпечно. Замість цього потрібно говорити про кооперацію і суспільну інтеграцію, тому що інакше природа не залишає нам вибору, окрім «мордобою». Якщо політики не братимуть це до уваги, ми можемо отримати громадянську війну і розкол України. А якщо врахувати, що російський крупний бізнес сьогодні конкурує з національним капіталом, то можна припустити, що 9 травня у Львові – це провокація російського походження. Невипадково до Львова 9 травня приїхали саме проросійські організації з Криму.
Чи можуть у такому разі мирно співіснувати в рамках однієї держави специфічні «донецька» і «галицька» ментальності? І чи такі вже великі відмінності між ними, як це демонструють політики? Чи тут все ж таки задіяна технологія «поділяй і володарюй»?
У жовтні 2002 року, аналізуючи дані нашого моніторингу, ми виявили плоди розпочатого в 1991 р. на пострадянському просторі національного відродження. Це – зафіксовані нами відмінності в поведінці росіян і українців в Україні. Якщо коротко – це різні способи мислення: росіяни в Україні схильні мислити цілісними, міфологічними концептами, а українці – схильні вирішувати проблеми частинами, у міру їх надходження.
Загалом ця поведінкова відмінність, нехай навіть за однією характеристикою, свідчить про відхід наших суспільств від універсальних зліпків «совковости». Росіяни і українці стають різними, ми по-різному думаємо. Проте в 2006 році ця специфіка (через згадані обставини) нівелювалася, що в перспективі погано. Сьогодні ми знову, хоч і тимчасово, частково повертаємося до прототипів універсальної культури або, кажучи словами директора Інституту філософії НАН України Мирослава Поповича, до «репрезентативної» культури.
Стратегічно ж пункт призначення нашого переходу – це суспільство постмодерна, яке за своєю природою стимулює нерівність, зокрема культурну. Національний розвиток не зупинити і тому потрібно навчатися застосовувати адекватні способи вирішення найрізноманітніших соціальних конфліктів. Політики ж, на жаль, уміють поки управляти на рівні «газ-гальмо», «батіг-пряник». Але суспільство сьогодні набагато складніше.
Чи змінюється з часом ідентичність? Чи можемо ми, умовно кажучи, через 30 років почати вважати себе поляками або, навпаки, росіянами?
Щоб стати поляками або росіянами, всій нації треба змінити місце проживання і історію. Адже відомо, що ментальність зумовлюється природно-географічними умовами, ландшафтом, копалинами і способом виробництва, який можливий на цій території.
Чи зможе українська ідентичність існувати без держави?
Якщо люди виїдуть з України, то її не буде. Без території не існує жоден з етносів. Візьміть американських індійців, які, позбувшись території, позбавлялися і своєї ідентичності. Але якщо залишаться хранителі пам’яті – то не все втрачено, і національна ідентичність відтворюватиметься. За словами генетиків, щоб відтворити етнічну складову, досить кількох десятків чоловік. Якщо сотня українців залишиться, то у нас буде шанс на відтворення себе.
Отже переживати за українців немає підстав. У нас у різні періоди були проблеми з державністю: ми то здобували її, то втрачали. Хоча втрата державності – це у будь-якому випадку повернення до нижчих форм існування. Сьогодні в економіці і політиці ми відкочуємося до генетично більш ранніх форм історичного розвитку або, як сказав би Андрій Єрмолаєв (директор Національного інституту стратегічних досліджень), до «нереструктурованої економіки». Чому на пострадянському просторі живучими і бюджетоутворювальними залишаються саме металургія і хімія? Та тому, що ми в цілому скотилися до самих феодальних основ. Правда, сьогодні, саме час вже говорити про капіталізм і соціально-економічну нерівність. Але і те і те – це лише квазіформи. У нас вже немає тих робочих (ремісників, столярів, сантехніків…), про яких писав Маркс, але є офісні працівники і ІКТ-спеціалісти.
Феодалізм все ж таки був висхідним процесом, піком якого стало Відродження. Капіталізм супроводжувався буржуазними революціями, які принесли робочому класу солідаризм і ліберальні свободи. До чого прагнемо ми?
Ми йдемо до Просвітництва, з поправкою на вітчизняну історію, першої половини 18-го сторіччя. Адже сучасним підприємцям треба усвідомити свій квазікласовий інтерес, сформулювати гасла і оволодіти адекватними механізмами вирішення питань.
Що чекає Росію найближчим часом?
Українці і росіяни на сьогоднішній день проживають схожі процеси. Наші культури подібні до двох річок, які течуть в одному напрямі, а білоруси – в зустрічному. Наші дослідження показують, що Росія і Україна мають спільну перспективу – демократизацію суспільства і держави, але з різним успіхом і наповненням. Білорусь, схоже, йде шляхом нової неототальності. Причому всі три культури історично взаємопов’язані в рамках єдиної субкультури. Одні пов’язують це з історичним розвитком, я бачу витоки цих процесів, швидше, в культурних кодах.
У травні ц.р. було проведено опитування росіян про їх ставлення до можливої програми десовєтизації. Компанією «АКСИО» було опитано 36 тисяч респондентів. Так от, близько 90% росіян висловили негативне ставлення до десовєтизації і десталінізації. Проте майбутня президентська виборча компанія, у разі ставки одного з кандидатів на відповідне ставлення до десовєтизації і десталінізації, може обернутися несподіваним сюрпризом. Саме тому, погодивши на рівні тандему «Медведєв-Путін» такий план виборчої компанії, вони практично не залишають шансів іншим претендентам. І, таким чином, конструйована позиція «тандему» – це та безпрограшна комбінація, за якої «тандем» у змозі встояти проти будь-яких метаморфоз.
У кого з двох претендентів – Путіна чи Медведєва – більше шансів на виборах 2012 року з урахуванням зростання напруженості на Близькому Сході і можливого початку Третьої світової війни?
Вірогідність прогнозу з кожним днем ускладнюється. З 2011 по 2013 роки домішуються природні чинники, і, зокрема, цикли сонячної активності, протяжність яких 11,4 року. Цикли мають підйоми і спади, які, як показав Олександр Чижевський, стимулюють характер історичної активності людей. І цей зовнішній, природний чинник може інакше розпорядитися долею наявних елементів ситуації. У минулі рази, в період підйому сонячної активності, впала Берлінська стіна в Німеччині (1989), розпався Радянський Союз (1991), в Україні почалася кампанія «Україна без Кучми (2000-2001). У найближчих 3 роки можливі події, порівнянні з падінням стіни і розвалом Союзу.
Частково спрогнозувати майбутнє, яке чекає Росію і євроатлантичний світ, допомагає вітчизняна модель «універсального епохального циклу». Прогнозовані з її допомогою тенденції розвитку в цілому збігаються з прогнозами, які формулюють відомий американський соціолог Еммануїл Валлерстайн і Ліндон Ларуш. Згідно з нашою моделлю, світ стоїть на межі завершальної фази конфлікту, але ще не всі елементи ситуації означили себе. Західний світ стоїть напередодні катаклізмів набагато серйозніших, ніж «Велика депресія». І останні рецесії і кризи лише підтверджують ці очікування.
Едуарде Андрійовичу, давайте по черзі: що чекає Євросоюз?
Захід в цілому (США, Канада і Євросоюз) перебувають на межі вірогідного переходу до мережевого тоталітаризму. Його чекають революції, але не в класичній формі, характерній для 18-19 століть, де партії відігравали провідну роль, а нові, мережеві революції.
І ми вже бачимо її прообрази в кінематографі. В одному з голлівудських фільмів показано, як пентагонівська програма вартістю $1 млрд управляє такими процесами. Тобто центр ухвалення рішень – не Пентагон, а мережева програма, яка, прочитуючи інформацію з усіх точок відеоспостереження, використовує її для управління суб’єктами. Це і є феномен нового тоталітаризму в новому суспільстві.
І вірогідність цієї революції на Заході особливо велика в період з 2011 по 2013 роки. Це свого роду новаторство, яке Захід запропонує світові. Тоталітарна форма, але мережевого варіанту. Якщо зараз найвища цінність – це сім’я, а решта всіх цінностей йдуть за нею, то за тоталітаризму навпаки – «раніше думай про Батьківщину, а потім про себе».
Нас теж чекає мережевий тоталітаризм? Коли?
Ні, це не наша перспектива, а європейська, японська і американська. Після тимчасового авторитаризму нас чекає розворот до безпосередньої демократизації, причому в недалекому майбутньому. Тобто для нас в цілому характерна «весна» (правда, упереміш з весняними заморозками»), паростки якої зародилися за часів хрущовської «відлиги». У них же (на Заході) – «осінь». Їх «заморозки» почалися в 1968 році в одному із студентських кампусів Парижа, коли, власне, і з’явилися перші теоретичні передумови ідей мережевого тоталітаризму, сформульовані учасником цих подій професором Жаном Бодріяром. У нас горбачовська перебудова 1985 року – у них економічні рецесії і фінансові кризи. Можливо, через 50 років ми теж просунемося до нової революції. Ось тоді ми теж матимемо шанс оволодівати основами мережевого тоталітаризму.
Чи може Росія запропонувати якийсь альтернативний проект? Там дуже сильні месіанські очікування…
У випадку з Росією поки працюють голі амбіції і претензії на майбутній геополітичний статус Росії, який вона хоче знайти. Але її головна біда – це можливий розпад території в результаті бажання усидіти на двох стільцях – і в Європі, і в Азії. Хотів би звернути увагу читачів на те, що вже давно існують етнополітичні карти ХХІ сторіччя, на яких Росія позбавлена влади до середньоруської височини, Московського князівства. Хоча тандеми дають непогані шанси для утримання ситуації в незмінному вигляді.
Але що цікаво – об’єднання, зокрема територіальне, України, Росії, Білорусі можливо в тому випадку, якщо Росія повертається до своїх європейських витоків і зменшуються її межі. Якщо ні – ми можемо говорити про об’єднання лише на рівні субкультурного феномена. І в тому і в тому випадку, якщо тільки ми на догоду Заходу почнемо повчати Білорусь, як їй жити (подібно до того, як американці повчали Ірак, Афганістан), то кожна з трьох країн – представниці східнослов’янської субкультури дістане реальний шанс припинити своє існування як неповторний культурний феномен. Іншими словами, ми тим самим підрубимо сук (механізм), який захищає нашу унікальність та історичну неповторність.
У чому світова місія України?
Україна має вельми специфічний культурний код – «золотий переріз», завдяки якому роботи Леонардо да Вінчі здобули світове визнання. Цей код дозволив йому в живописі і техніці створювати досить гармонійні роботи. Така гармонія властива і українській культурі. Наприклад, в рамках реалізованого в 1998 році ЮНЕСКО проекту міжнародні експерти записали за Україною головний внесок у світову культуру – це культура землеробства. Завдяки своєму природному культурному коду Україна цілком могла б претендувати на роль міжнародного експерта у сфері реалізованих програм і проектів.
За вашими словами, краще за все не втручатися в природні процеси, що відбуваються в різних країнах, аби не ускладнювати логіку розвитку. Чи означає це, що популярна нині ідея світового уряду – це вигадка, конспірологічна теорія, оскільки ніхто не може повністю підпорядкувати собі природні процеси?..
Розмови про світовий уряд виникають через недостатнє розуміння суті процесу глобалізації, яку наділяють рисами протилежної світової тенденції, – інтернаціоналізації. Світ, починаючи з 1992 року, рухається в тому ж напрямі, в якому перебували країни євроатлантичного ареалу в другій половині ХХ сторіччя, а ми сьогодні наздоганяємо цей розвиток. Це – людиноцентризм, демократія, плюралізм, ринкова економіка тощо. Сьогодні вже більш як 100 країн, включно з Китаєм, перебувають на шляху оволодіння цими формами існування. Світові тенденції сьогодні ведуть не до модерного, а до постмодерного світу, не до одного центру, а до багатоцентровості. Замість великої «вісімки» – велика «двадцятка» і так далі.
Тобто на Китай чекає демократизація?
У нас революція відбулася в 1917 році, а у них – в 1949 році. Це їх перспектива наздоганяючого розвитку. А з погляду конкретної практики реалізації трансформаційних процесів, моделі у нас різні.
У нас в 90-ті роки була навіть дискусія щодо того, піти шляхом китайських реформ чи шляхом польської шокової терапії. Вибір ліг на варіант шокової терапії, хоча за 20 років незалежності в плані реформ все ще «кінь не валявся». А китайці вибрали не марш-кидок, а шлях по Великій китайській стіні. Зараз вони стоять напередодні метаморфоз у політичному сегменті, і вони теж перейдуть до плюралізму, тільки м’якше, і це забере більше часу.
Нарешті, що чекає Близький Схід і Північну Африку?
Втручання в Афганістан, Югославію, Ірак, Лівію, у постійно вируючий конфлікт у Палестині. Скрізь, де людина втручається в природу, природний хід розвитку подій, ми бачимо конфлікт, що не згасає. Як мовиться, за що боролися, на те й напоролися. І Європа, думаючи, що демократизація буде на руку економіці, кажучи словами Маркса і Енгельса, прискорює свою загибель або перехід до нового – мережевого тоталітаризму.
За матеріалами: glavred.info
