Національний український проект помер. Йому на зміну повинен прийти політичний проект, який об'єднає все населення країни незалежно від національності та мови.
Яким може бути новий проект, чи буде він федеративним і що врятує країну від розвалу – розповів кримський політолог Андрій Мальгін.
– Є книга західного дослідника Ендрю Вілсона «Ukrainians – unexpected nation» – «Українці – несподівана нація». Сенс цієї назви більше передало б словосполучення «спізніла нація». Справа в тому, що Україні утворилася як держава тоді, коли, в принципі, процес державної творчості на національній основі було вже завершено. І завершений він був давно – відразу після Другої світової війни. І тепер встрибувати в останній вагон навіть не минаючого, а давно пішовшого поїзда – безглуздо.
Створення нової нації на етнічній основі та етнографічних цінностях в розумінні 19-го століття сьогодні просто неможливо, а сама ця ініціатива морально застаріла. Люди, які про це мріють – глибоко відстали у розумінні процесів, що відбуваються. Якщо ж говорити про «політичну націю», то треба розуміти, що це поняття аж ніяк не тотожне «етнічній нації». Не випадково світова політологія від поняття «націй» поступово переходить до поняття «громад».
– У сучасній політичній традиції України прийнято робити постійні відсилання до минулого країни. Ідеологи української державності ХХ століття теж пропонували будувати етнократії або розглядали інші моделі – наприклад, федералізм?
– Коли Михайло Грушевський міркував про те, як пошити в різнорідній Україні якусь подобу єдності він знову ж таки упирався в ідею федерації. І відома маса його висловлювань про те, що майбутнє української держави все одно буде будуватися як федерація самостійних земель. Про це ж багато разів говорив і В'ячеслав Липинський. По суті, крім Дмитра Донцова з його інтегральним націоналізмом, не було жодного українського ідеолога ХХ століття, який б погано ставився до ідеї федерації. В українському політичному дискурсі є прекрасне поняття для позначення типу державної єдності – соборність, так от це поняття набагато ближче до ідеї федералізму, ніж унітаризму.
Але реальність така, що федеративний устрій країни – це вищий пілотаж державного будівництва. І, незважаючи на те, що історико-географічна доля Україні вимагає федералізму, рівень підготовки еліти і рівень зрілості суспільства поки не дозволяє його здійснити. Адже федералізм – це демократія в просторі. І хоча в країні й існують певні демократичні традиції, але Україна – це посттоталітарне суспільство, яке звикло до унітаризму. Федералізм ж – це складна система, що вимагає узгодження інтересів маси регіональних груп, врахування особливостей, узгодження інтересів з центром. По суті, федералізм – це вміння домовлятися. А ми чудово бачили, як еліта країни «вміє» це робити.
– Тобто одномоментне впровадження федералізації на Україну – це ризик?
– Можна поміркувати про те, що сталося б у результаті спроби сьогодні явочним порядком запровадити федералізм. По-перше, це призвело б до розростання бюрократичного апарату на місцях. По-друге, поряд з бюрократизацією федералізм сьогодні напевно супроводжувався б зростанням авторитаризму. З'явилися б такі собі князьки, які б правили своїми українськими вотчинами.
Я ж вважаю, що федералізм – принципово антібюрократичний. Він повинен нести зниження державних витрат. З іншого боку саме слово «federatio» – у перекладі з латинської означає «союз». І це не тільки союз територій між собою і по відношенню до центру в рамках однієї держави, але це і якісь союзницькі відносини всередині спільноти. Це певний аспект демократизації суспільства. Ось поки наші політичні сили не зрозуміють органічного зв'язку федералізму і демократії, федералізму та дебюрократизації, будь-яка спроба ввести подібні зміни в країні виллються у свою протилежність.
– А федералізм повинен впроваджуватися зверху – елітами? Або федералізм повинен і може йти «знизу»?
– Про це можна міркувати тільки на базі конкретних історичних прикладів. Ми можемо побачити в інших країнах як «низовий» федералізм, так і «верхівковий». Скажімо, «низовий» шлях створення федерації – це приклад США. Штати не представляли якоїсь політичного єдності – вони всі ставилися до Британської корони. З Нью-Йорка не керували Атлантою – все управління йшло з Лондона. Коли вони відокремилися від Британії, кожен штат був незалежною державою. І щоб перемогти і вижити – вони об'єдналися. Є і інший – «верхівковий» шлях створення федерації. Приклад – Російська Федерація, де центр свого часу віддав частину повноважень регіонам.
На Україні є регіони, які більшою мірою готові до федералізму, ніж інші. Наприклад, це три галицькі області, Закарпаття, Крим і, можливо, Донецька і Луганська області – у вигляді єдиного Донбасу. Напевно, ще Одеса – як місто, а не регіон. Ось такий пояс федералізму, який виріс по околицях України. Ці регіони цілком заслуговують більших повноважень у якихось питаннях – як, наприклад, розподіл фінансів чи культурна політика.
Сьогодні мова повинна йти скоріше про децентралізацію, ніж про федералізацію. Це пов'язані, але все ж таки дещо різні поняття. Не треба забувати, що федеративна за формою держава може бути цілком централізованою – як США за часів Рузвельта, чи сучасна Росія.
– Який федералізм чи якась децентралізація потрібна Україна?
– До федералізму як формі державного устрою Україна ще тільки підходить. Поки це лише приваблива політична філософія, але не актуальний політичний проект. Потрібна покрокова реалізація – якісь елементи федералізму вже можуть бути реалізовані сьогодні. Культурно-мовний момент, наприклад – взяти, наприклад, і довести до розуму ідею з хартією регіональних мов. Саме по собі це не вимагає федеративного устрою України – таке можна здійснити і в унітарній державі. Мова освіти, мова навчання, здійснення культурних програм і гуманітарні зв'язки з сусідами. Галичина хоче дружити з Польщею і Чехією – заради Бога, Крим хоче з Росією дружити – будь ласка. Це зажадає і якоїсь бюджетної децентралізації.
До речі, свого часу в Криму був проведений досвід бюджетного федералізму, який дав позитивні результати. Правда потім цей досвід був знівельований. У 1992 році був прийнятий закон про розмежування повноважень між Києвом і Сімферополем, коли був введений принцип відкритої економіки. Всі податки, які збиралися тут, – залишалися в Криму, а півострів зі своїх доходів виділяв пропорційно частці свого населення і території в рамках України кошти на витрати центрального бюджету. По-моєму це було близько 5% всіх податків, що збиралися в Криму.
«Мєшковський» експеримент (Мєшков – перший і останній президент Криму, зміщений Києвом за сепаратизм – прим.), який так бездарно провалився, – просто не задіяв цей механізм у свій час. Ця схема в результаті проіснувала лише кілька років, після чого тут була введена загальноукраїнська податкова система.
– У яких випадках федералізм є чинником збереження держави, а в яких – фактором розпаду? Що відрізняє державу, яке за допомогою федералізму йде до свого розвалу, від того, яке за допомогою федеративної системи йде до збереження себе на політичній арені?
– Сам по собі федералізм – це порожня форма, куди можна закласти будь-який зміст. Є приклади, коли федералізація врятувала державу – як це сталося з Росією на початку ХХ століття. Коли ми говоримо про те, що більшовики відтворили Російську імперію після 1917 року – не треба забувати, що вона була вже істотно реформована. І якщо б Росія не була федералізована більшовиками, вона б можливо не збереглася як єдина держава. Це приклад федерації, яка врятувала державу. Є й зворотні приклади – як сучасна федеративна Бельгія. Їй просто не дають розпастися «стінки» сусідніх держав. Плюс Бельгія знаходиться в центрі Євросоюзу – Брюссель і так керує майже всім в Європі. Тому треба дивитися на конкретні історичні ситуації.
– А що дозволяє впровадженню федералізації в країні не перейти в сепаратизм регіонів?
– Стримуючим фактором тут служить глобальна політична та економічна ситуація. Важливо розуміти, що в даний час існування повністю незалежних держав і територій просто неможливо. Сепаратизм, в тих формах, в яких він міг мислитися ще на початку ХХ ст. тепер абсолютно безглуздий. Мова йде про вибудовування кращих систем глобальної залежності, а не про незалежність як такої.
У тій же Європі ніхто не бачить особливої ??небезпеки в тому, що Бельгія фактично не існує як єдина держава саме тому що вся ця ситуація знаходиться всередині великих федеративних процесів по об'єднанню Європи. Створюється система перетікання «державної сили» національних держав одночасно в структури Євросоюзу і вниз – до регіональних співтовариств. Взагалі міркувати про децентралізацію європейських держав можна лише з урахуванням існування наддержавної надбудови в регіоні.
– Європа і Україна – це категорії не тотожні ні за свого минулого, ні за своїм теперишнім часом. Ті, хто виступає проти децентралізації – бояться розвалу країни і поділу України на кілька частин.
– Федералізм може грати як доцентрову, так і відцентрову роль. Це може бути як засобом порятунку держави, так і засобом розвалу. Особисто я маю на увазі під федералізмом досить ефективну систему внутрішнього управління. Можна говорити про мої симпатії або антипатії щодо стилю української культури, але Україна як політичний конструкт мене влаштовує. Мене влаштовує вона тим, що українська ситуація дозволяє мені зберігати свою російськість. При цьому вона не така жорстка і авторитарна як російська ситуація – де, до речі, ця сама авторитарність виправдана, як мінімум, гігантськими територіями. Мені подобається український політичний проект, але саме як політичний, а не націонал-політичний. Тому я кажу про федералізм, як про спосіб поліпшити цей проект, а не зруйнувати його.
– З точки зору ідеологів створення на Україні національної держави, число російськомовних має скоротитися до «безпечного» рівня в 7-10 відсотків. Це реально?
– Я цілком розумію побоювання носіїв української мови втратити свою мову і їх спроби за допомогою бюрократичних заходів зберегти свої позиції. Але сама історія України свідчить про те, що дві чи три мови завжди займали приблизно паритетне місце в культурі цієї країни. Або це українська і російська, або українська і польська, або одночасно всі три мови. І навіть якщо українська буде користуватися десятикратним державним пріоритетом – вона все одно російську не витіснить. Інша справа, що культурна децентралізація дозволила б регіонах, де це питання стоїть гостро, його якось мікшувати. Питання російської мови тому й не вирішується, до речі, що воно стоїть в крайній – ультимативній формі: або другу державну, або нічого. Мені ж здається, що ситуацію виправило б надання російській реального статусу регіональної мови.
– Що має стати гарантією того, що децентралізація Україна не стане кроком до розвалу країни?
– Україна як держава може існувати і навіть процвітати. Але принцип, що існування держави забезпечується єдиною нацією – це постулат Європи середини 19 століття. У світовому ж масштабі цей принцип не є обов'язковим – поняття держави та нації часто-густо не збігаються. Наприклад, є єдина арабська нація, що не заважає арабам жити в різних державах. Або Німеччина і Австрія – по суті, мова йде про один народ, який живе в різних державах.
І воювали вони між собою частіше, ніж дружили. Той факт, що є якісь національні особливості і проблеми – не тягне за собою неможливість існування держави. Так само і на Україні – якщо половина країни розмовляє російською мовою – це не означає, що ці люди хочуть загибелі українського політичного проекту і приєднання до Росії. Сьогодні, по суті, з українським політичним проектом згодні майже всі громадяни країни. Навіть росіяни відзначають, що в Криму клянуть останніми словами українську владу, але ніхто не збирається реально здійснювати проект щодо приєднання до Росії.
Ця проблема – у тому, що величезна частина українських громадян не беруть участь ні в якому політичному проекті. Зате є група політиків-інтелектуалів, що орієнтуються на цінності 19-го століття. На їхню думку, саме вони створюють українську державу, «будують» її, а «жиди і москалі», на їхню думку, заважають їм це робити. Тому ці політики і не пускають їх у цей проект, ніхто навіть не намагається визначати їм місце в цьому проекті. Їм ніхто не говорить: «ви не етнічні українці, але давайте разом будувати політичну спільноту». У цьому проблема.
– Ідеологи українського національного проекту – це Київ і Західна Україна. Вони хочуть реалізувати свій проект на території всієї країни. Для цього їм вигідніше мати унітарну державу – у цих рамках простіше формувати якийсь «плавильний котел», нав'язувати якісь моделі, спускати зверху смисли і т.д. І для них федералізм неприйнятний.
– Від ідеологів старого українського проекту ми змін не дочекаємося – вони хочуть домінувати і тому свою позицію змінювати не стануть. Інша справа в тому, що та частина України, яка не залучена у існуючий проект – вона ж також не запропонувала своєї моделі. Прийнято вважати, що відмінності між двома Українами не дозволяють їм знайти спільну мову. А я думаю, що проблема в іншому – центр і захід мають якийсь образ існування України, хай і архаїчний. А південний схід мовчить, тому що у нього ніякого способу немає. Він просто погодився з тим, що Україна існує, і з тим, що в цих умовах треба якось виживати. Тобто ніякого проекту освоєння України, збереження своєї ідейно-культурної ідентичності у південно-сходу поки що немає.
Зате є господарський мотив: Україні як ТОВ, в якому сьогодні південно-східні еліти взяли контрольний пакет акцій. При цьому в сфері ідеології вони діють як власники-капіталісти. Останнім, як правило, все одно, про що пишуть їх газети і якою мовою – головне, щоб вони продавалися. Вони можуть навіть підтримувати марксистські видання, якщо ті будуть користуватися комерційним успіхом. Лідируюча частина південно-сходу не має свого ідеологічного проекту і просто використовує те, що існує. Але рано чи пізно цей варязький тип правління перестане працювати – і потрібно буде пропонувати щось своє.
– Але сьогодні єдиний політичний суб'єкт у країні – це великий капітал. Йому вигідніше унітарна чи федеративна система?
– Капітал, як правило, індиферентний до нюансів політичної системи. Представники капіталу, як це не раз було в історії, фінансували і ті системи, які безпосередньо були йому ворожі. Як російські капіталісти фінансували Леніна і не вважали це негожим, тому що Ленін був головним тараном того бюрократичного імперського державного механізму, проти якого капітал боровся. Але цілком очевидно, що у децентралізованій системі капітал буде відчувати себе комфортніше.
– А Західна Україна погодиться з ідеєю федералізації?
– Галичани, до речі, до федералізму нормально ставляться. Для них це запорука збереження свого розуміння українськості в сучасних умовах – без необхідності узгоджувати свою політику з центром або південним-сходом. Інша справа, що росіяни у Львові з острахом сприймають ідею федералізму по-галиційські. Тому що вони розуміють, що їх тоді зовсім затиснуть. А так – Київ хоч якусь політику вирівнювання проводить, не даючи остаточно розвернутися крайнім націоналістам.
Потрібно розуміти ще й те, що федералізм – це універсальний принцип. Якщо він здійснюється в державі – то відразу на всіх рівнях. Не можна, наприклад, ввести федералізм в областях і зберегти можливості диктату обласного керівництва по відношенню до влади міст і районів. Повинна бути підпорядкованість, субсидіарність. Регіони мають свободу по відношенню до столиці, але будь-яке село має таку ж ступінь свободи по відношенню до влади області. І в Криму в ситуації федералізму в тому ж Білогірському районі будуть села з домінуванням, наприклад, кримськотатарської мови.
– Федералізація (або децентралізація) як засіб порятунку українського проекту – це загроза глобальному російському проекту?
– Не зовсім так. Якщо ми візьмемо російський політичний проект в широкому сенсі, то на ранніх етапах це було завдання масштабного освоєння територій. Цей проект завжди був авторитарним, оскільки інша влада ніколи не впоралася б з таким завданням. Але настає момент, коли простір завойовано, зайнято. І при освоєнні цих земель російський політичний проект буде дробитися. Будуть з'являтися його різновиди.
Для мене український політичний проект – це частина великого російського проекту. Я розглядаю Україну як південну Росію, як Австрію поряд з Німеччиною, якщо говорити про найближчі аналогії. У цьому випадку – чому я повинен погано ставитися до української державності? Поки там буде мені місце як представнику російського населення – мені він цікавий. До речі, він цікавий і деяким росіянам, які «тікають з Москви» тому що їм там політично некомфортно. Вони приїжджають на Україну і реалізують себе тут – у звичному для себе культурному світі і просторі.
– А що має стати доцентровим чинником в умовах української децентралізації? Що дозволить розрізненим, часом полярним за своїми переконаннями областям країни залишатися в рамках єдиної держави? Крім апарату примусу, звичайно?
– Напевно, усвідомлення того, що український політичний проект – цікавий. Слова Тютчева про те, що «розумом Росію не зрозуміти, аршином загальним не виміряти» у нинішніх умовах більше підходять для опису української ситуації. Тому що російські внутрішні закони, принципи існування і розвитку вже цілком устоялися. А Україна – це простір свободи, де може з'явитися щось зовсім інше, несподіване.
Знову ж запорука збереження українського проекту безпосередньо залежить від визначення місця і ролі країни в пострадянському і європейському розкладі. Коли воно буде всім ясно – тоді розвалу можна буде не боятися.
– Сьогодні у збереженні єдиної України може бути кілька мотивацій. Є, умовно кажучи, мотивація страху: якщо Україна розвалиться, то вона перетворитися на величезну «придністровську республіку». Інша мотивація – Україна могла б стати якісною соціальною державою з високим рівнем життя. Третя мотивація – створення України як цікавий геополітичний проект, що задає сверхсмисл і надідеї не тільки для себе, але і для інших країн. Що з цього – більш надійний гарант збереження країни?
– Сьогодні зрозуміло поки одне – яким український проект точно не може бути. Він не може бути національним проектом в дусі 19-го століття. Хаос на території країни також не може бути проектом. Так само як і пішов у минуле проект «Україна як частина Євросоюзу».
Останні двадцять років зберігалася певна ілюзія того, що Україна зможе слідом за Прибалтикою стати частиною Заходу. І всі були згодні з цим. Навіть російським патріотам це було цікаво, тому що бути російським патріотом – добре, але жити на Заході і бути російським патріотом – це ще краще. Тому, так чи інакше, активно проти цього проекту ніхто не виступав. Але цей проект скінчився після «помаранчевої революції», коли стало ясно, що неоколоніалізм із серії «втекти від москалів і здатися Європі» – не працює.
Мені здається, що новий політико-економічний проект «Україна» буде одночасно орієнтуватися на внутрішні можливості країни, і пов'язаний зі спадщиною та простором колишнього Радянського союзу. Цей проект повинен бути таким, що більшість населення буде підтримувати, а багато хто – як мінімум не будуть проти його здійснення. Але поки цього проекту немає.
Павло Казарін
Джерело: rosbalt.ru
