– Що таке змішані почуття?
– Це коли бачиш, як твоя теща летить з обриву в твоєму автомобілі.
Бородатий анекдот
Революція в Єгипті, що підводить риску під 30-річним правлінням Хосні Мубарака,
викликала пильний інтерес в усьому світі. Але для однієї країни результат мітингів на каїрських вулицях буде майже так само важливий, як і для самого Єгипту, тому там увагу до подій особливо велике. Мова йде про Ізраїль.
Значення міцного миру з Єгиптом для Ізраїлю дуже велике. Наймогутніша, та до того ж сусідня арабська країна не тільки визнала право єврейської держави на існування, але й десятиліттями підтримувала з ним непогані, загалом, відносини.
Більш того, в саму основу процесу всього близькосхідного врегулювання лягли саме ізраїльсько-єгипетські домовленості 1978 року, укладені в Кемп-Девіді. Багато в чому завдяки їм Єгипет перестав бути самим небезпечним ворогом, перетворившись на найбільшого одержувача американської військової допомоги та одного з головних союзників США в регіоні. Каїр встановив дипломатичні відносини з Єрусалимом і в міру сил і можливостей допомагав ізраїльтянам приструнити неспокійний сектор Газа, де вічно все не слава богу.
Все це дозволило Ізраїлю зітхнути більш-менш вільно: південно-східний кордон країни виявилася у відносній безпеці. А забезпечення безпеки кордонів (і, відповідно, громадян) – це одна з головних, якщо не найважливіша з декларованих завдань єврейської держави. Хоча Єгипет другом і союзником Ізраїлю так і не став, але сформовані відносини все одно дорогого коштують.
Все б добре, але в основу двосторонніх відносин було закладено одне потенційно небезпечне обставина: мирні угоди укладалися з Анваром Садатом – напівавторитарний президентом Єгипту, якого слабо цікавила думка більшості жителів країни. До пори ніякої уваги цій обставині ніхто не приділяв. Передбачалося, що в Каїрі якщо не вічно, то ще дуже довго будуть правити диктатори різного ступеня кровожерливості. У принципі, таку думку на той момент було єдино вірним: передумов, що в цій області щось зміниться, не було і навіть не намічалося.
Перший дзвінок, який попереджає про бездоганні такого підходу, прозвучав вже через три роки після Кемп-Девіда. У 1981 році супротивники миру з Ізраїлем з числа ісламістів буквально зрешетили Садата з автоматів, коли він приймав військовий парад, стоячи зі своїми соратниками на трибуні.
Після цього до влади і прийшов тодішній віце-президент Хосні Мубарак, якого під час нападу поранили в руку. На радість Єрусалиму, від Кемп-Девідської угоди він не відмовився, зате проголосив надзвичайний стан, ввів цензуру і закатав в асфальт всю опозицію – від ісламістської до ліберальної. На 30 років в Єгипті встановилися мир і стабільність, здавалися майже непорушними.
Але ситуація змінилася. З причин, які ще тільки належить ретельно проаналізувати, на початку 2011 року в Єгипті пройшли масові народні хвилювання. Стало очевидним, що Мубарак не тільки не зможе залишитися при владі сам – навіть передати владу своєму наступникові для нього буде майже неможливо.
Таким чином гарант миру з Ізраїлем зник вдруге. Але в 1981 році на зміну вбитим президентом прийшов його найближчий соратник, тут же підтвердив прихильність раніше укладеним домовленостям. А в 2011-му не тільки наступник невідомий, але і саме майбутнє політичний устрій країни лежить в тумані.
Єрусалим така ситуація категорично не влаштовує. Після тривалого мовчання першою реакцією на єгипетські події стала заява, зроблена ізраїльським міністром в інтерв’ю журналу Time. Чиновник, що попросив не називати свого імені, дав зрозуміти, що демократизація – це, звичайно, добре, але не в малопередбачуваних арабській країні і не настільки хаотичним шляхом. Та й взагалі, розсудив він, єгиптяни до народовладдя не дозріли – виберуть собі рис знамо кого, розбирайся з ним потім … Загалом, підбив він підсумок, Мубарак краще демократії.
Прем’єр Біньямін Нетаніягу, ознайомившись з одкровеннями підлеглого, суворо заборонив членам уряду висловлюватися на єгипетську тему. Проте старт дискусії був дан. В Ізраїлі вона придбала дещо несподіваний оборот: більшість коментаторів горою ставали на захист диктатора.
Пікантність ситуації полягає в тому, що ізраїльська еліта десятиліттями скаржилася, що в оточенні безвідповідальних тоталітарних режимів навіть заснути спокійно не можна – весь час чекаєш від них якоїсь каверзи. І тут з’ясовується, що хрін редьки не солодший – демократія ще страшніше.
Пояснюється такий розворот дуже просто: в Ізраїлі небезпідставно побоюються, що в такій країні, як Єгипет, справжньої демократії так відразу не побудувати. Більш того, псевдодемократичний сурогат, який цілком може з’явитися після революції, довго не протягне і поступиться місцем радикальним ісламістам.
Як приклад наводяться дві країни. У шахського і цілком собі авторитарного Ірану до революції 1979 року були дуже хороші і динамічно розвивалися відносини з Ізраїлем. Однак на хвилі народного гніву до влади там прийшли радикальні ісламісти, які побудували ще більш жорсткий режим, який мріє про знищення єврейської держави як такого. Які вже тут відносини?
Друга країна – Туреччина. Коли в країні заправляли військові, що тримали її в їжакових рукавицях, Єрусалим і Анкара були кращими друзями. Дві потужні неарабські країни успішно співпрацювали не тільки у військово-політичній, а й економічній сфері. Досить сказати, що Анталья і Кемер були улюбленими місцями відпочинку ізраїльських відпускників. Проте демократизація і подальший прихід до влади ісламістів (хоч і не настільки ортодоксальних, як в Ірані) призвели до справжньої холодної війни, що супроводжується взаємними звинуваченнями і навіть збройними інцидентами. Колишні союзники посварилися в пух і прах.
Особливе занепокоєння Нетаніягу і його міністрів викликає та обставина, що самої організованою та потужною опозиційною силою в Єгипті всі останні десятиліття залишається радикальна мусульманська угруповання “Брати мусульмани”. Їхня ідеологія мало чим відрізняється від ідеології руху ХАМАС – найлютішого ворога Ізраїлю.
При Хосні Мубарак ця організація була (поки і залишається) під забороною, однак у разі проведення демократичних виборів “Брати” можуть отримати чимало місць у парламенті. Президентських виборів їм поки не виграти, але чи мало, чим чорт не жартує …
Про те, що єгипетська демократія нічого доброго для Ізраїлю в найближчій перспективі не обіцяє, свідчать і кадри з протестуючих вулиць. Об’єкти своєї ненависті демонстранти від душі розмальовують шестикутна зірка. Надряпані вручну гексаграмми можна було бачити на спалених поліцейських машинах, на портретах Мубарака і його сина, на дверях розграбованого будівлі правлячої партії.
Взагалі, треба сказати, що одна з ключових претензій маніфестантів до Мубараку полягає саме в тому, що він, з їхньої точки зору, остаточно продався США та Ізраїлю. Навіть серед освічених і пристойно заробляють єгиптян дуже сильні антиамериканські та антиізраїльські настрої. Вони звинувачують Вашингтон у багаторічній підтримки корумпованого і прогнилого режиму (що, загалом, правда), а Ізраїль – у тому ж самому плюс, за традицією, в “придушенні арабських братів в Палестині”.
Загалом, ізраїльтянам є чого побоюватися. У цій ситуації важко було чекати від них будь-якої іншої реакції, крім підтримки Хосні Мубарка і його режиму – хоч і сукин син, але це наш сучий син. Єрусалим навіть пішов на безпрецедентний крок, дозволивши уряду Єгипту ввести війська в міста на Синайському півострові, який по мирних угод був оголошений демілітаризованою зоною. Але виявилося, що Єрусалим в цьому бажанні виявився самотній.
Коли стало ясно, що революцію назад вже не повернути, американці віддай перевагу зайняти нейтральну позицію, і ні слова на свою підтримку Мубарак від них не дочекався. Європа, в якій мусульмани вже становлять значну силу, також не стала за нього заступатися.
Багато ізраїльські спостерігачі сприйняли це як зраду – не тільки старого єгипетського союзника, а й самого єврейської держави. У статтях і коментарях на цю тему замиготіли формулювання “Обама кинув Мубарака на розтерзання псам”, “Вашингтон продав одного за миску юшки” і навіть “США встромили ножа у спину союзника”.
Також зазвучали застереження, що у своєму бажанні сподобатися мусульманам американський президент, якщо сильно потрібно буде, і євреїв зрадить. Мотивація така: стало ясно, що для Обами сьогочасні інтереси – це все, а багаторічна дружба – ніщо. Безпрецедентну заяву: раніше вірність США зобов’язаннями перед союзниками ніхто під сумнів не ставив.
Однак ізраїльтяни, стурбовані відбуваються в Єгипті подіями і реакцією світової спільноти на них, кілька згущують фарби.
По-перше, Хосні Мубарак – людина, звичайно, фізично міцний, але, зрозуміло, не вічний. Тобто так чи інакше режим його особистої влади підійшов би до кінця. Звичайно, він готував до президентства свого сина Гамаля. Але ніхто не може зараз сказати, чим би обернулася операція “наступник” в Єгипті: швидше за все, тієї ж революцією.
По-друге, єгипетська революція не тільки позбавлена будь-якої релігійної забарвлення, але і, навпаки, вона підірвала позиції “Братів”. Справа в тому, що мета цієї організації – ніяка не демократія, а режим на кшталт іранського – з цензурою, дрес-кодом, і новим диктатором на чолі. Але більшість демонстрантів вимагають принципово іншого, шило на мило міняти ніхто не хоче. Тому ісламісти і втрачають очки – їх просто відтіснили на узбіччя процесу. Одночасно з цим в Єгипті стрімко виріс авторитет збройних сил. Військові в мусульманських країнах за традицією сильно і взаємно не люблять ісламістів, а народ зараз повністю на боці армії. Тому боятися побудови теократичного режиму в Єгипті в доступному для огляду майбутньому сенсу немає.
По-третє, (і це, можливо, найголовніше) будь-який новий режим у Єгипті буде змушений зробити все можливе і неможливе, щоб відновити стабільність і забезпечити стійке економічне зростання. Без підтримки нормальних торговельних зв’язків з Ізраїлем і без американської фінансової допомоги зробити це буде дуже важко. Крім того, для країни, у величезній мірі залежна від туризму, будь збройний конфлікт обернеться повним економічним колапсом. Якщо тільки на зміну Мубараку не прийде повний відморозок (що малоймовірно), то ніякої війни не буде.
Єдине, що може дійсно зіпсувати життя уряду Нетаніягу, – це потепління відносин між Каїром і палестинськими організаціями. У цьому випадку ізраїльська блокада сектора Газа припиниться, туди підуть гроші і (можливо) зброю. Тиск на ХАМАС суттєво ослабне, ця організація зміцнить свої позиції. Такий варіант не можна скидати з рахунків, оскільки більшість єгиптян дійсно не розуміє, чому їхня країна повинна підтримувати Ізраїль у боротьбі проти палестинців. Раніше поясненням цьому служив гасло: “поганий Мубарак танцює під американську дудку”. Демократичному уряду (якщо воно з’явиться) треба буде або придумати щось нове, або знімати блокаду.
Але і тут все поки складається не так уже й погано для Єрусалиму. З великою ймовірністю новим керівником Єгипту стане нинішній віце-президент Омар Сулейман, який чудово ладнає з ізраїльтянам і, швидше за все, не буде їм підкладати свиню, заграючи з ХАМАСом.
У цілому ж Ізраїлю, як, втім, і всім іншим, залишається спостерігати за тим, що відбувається в Каїрі, і сподіватися на краще. Можливо, демократичний Єгипет виявиться не таким вже неспокійним сусідом, як того побоюються в Єрусалимі.
