Миколи Шкрібляка не вистачає не лише милій його серцю Гуцульщині, а й усім нам…
9 листопада Миколі Шкрібляку виповнилося б 54 роки…
Щороку в день народження Миколи Шкрібляка, 9 листопада, (і в березневі дні смерті 2002–го) на його заквітчаній могилі у рідному Яворові збираються найрідніші люди. За будь-яких обставин приїжджає з Києва дружина Ольга Миколаївна з уже дорослим і так схожимна батька сином Назарієм, який разом з дружиною Катрусею виховують щебетливого синочка Миколку (як би Микола Васильович тішився онуком!). До болю знайомою сумною стежкою на сільський цвинтар приходить запалити свічку згорьована мати, Катерина Миколаївна, вякої, за збігом долі, 9 листопада також день народження. Схвильовано б’ється серце у ці дні у брата Василя, що за кордоном. Приносять обремки живих квітів сестри Галина, Василина зі своїми сім’ями, які мешкають у Яворові, а також найближчі друзі, колеги і представники великої родини Шкрібляків, ті, хто свято бережуть в пам’яті живі спогади про Миколу Васильовича Шкрібляка, як надзвичайно чуйного, доброго і людяного…
Воістину Гуцульщина та Косівщина мали свого Миколая! З відстані часу і непоправної втрати вкотре запитуємо себе: в чому феномен постаті Миколи Шкрібляка, його незабутньої усмішки, щирості, щедрості, безвідмовного благодійництва і меценатства? Понад усе, яку б посаду не обіймав, Микола Васильович «надто дуже» любив свою рідну місцину та її мешканців-горян.
Він любив людей! І як багато мудрого і доброго хотів зробити для рідного краю!
Гортаю домашній архів, передвиборчі агітки під гаслом: «Ми будемо жити краще!».
«Домагатимусь виконання рішень референдуму і зокрема щодо відміни депутатської недоторканості»; «Вимагатиму встановлення таких митних правил, які заохочуватимуть експорт готової продукції, а не сировини»; «Вимагатиму відміни пільг високорентабельним підприємствам, і, за рахунок отриманих коштів – підвищення зарплати вчителям, лікарям, працівникам культури»; «Внесу на розгляд парламенту законопроект про вільну економічну зону на території гірських районів»; «Домагатимусь підвищення пенсій на 50% щорічно, протягом наступних 4 років»; «Зроблю усе, аби протягом року забезпечити школи свого округу комп’ютерними класами»; «Для піднесення духовності молоді пропонуватиму запровадити обов’язкові уроки християнської віри у школі»; «Як онук вояка УПА вважаю своїм священим обов’язком домогтись визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні» тощо.
Чи не особливо актуальні ці вимоги сьогодні? До речі, так і не виконані чинними нардепами (скільки їх було з того часу?), в т.ч. – від Прикарпаття… Незаперечним є переконання Миколи Шкрібляка, що «лише економічно сильна держава може бути по–справжньому незалежною», що «сильна і багата Україна не може складатися з бідних областей і районів, з бідних, безробітних громадян», що «Україна – це не тільки родюча земля – це, насамперед, люди»….
І знову дивлюсь на кольоровий календар на 2002 рік зі світлиною Миколи Шкрібляка у вишиванці, поруч з образом святого Миколая…З доброю, здається лише цій світлій людині властивою усмішкою, Микола Васильович промовляє до нас: «Мої земляки вартують достойного життя в самостійній Україні!».
Микола Шкрібляк ставив перед собою завдання відродження «дорогої йому сторони» Гуцульщини – з унікальними і незвіданими багатствами природи рідного краю,нерозкритим туристичним потенціалом та з діда-прадіда гордими духом, роботящими людьми-гуцулами.
Дозволю собі повторити сказане Михайлом Вишиванюком, головою обласної державної адміністрації: «Миколи Шкрібляка не вистачає не лише милій його серцю Гуцульщині,а усім нам!».
Тамара ЛЕЙБЮК, заслужений журналіст України{mnf=off}
За матеріалами газети Гуцульський край
